Vouloir, c'est pouvoir

Illustration



Терапевтична група, до якої я вас запрошую, має свою історію. Розпочалася вона у Харкові, восени 2021 року, останнього перед великим вторгненням Росії в Україну. 
Нам вдалося зберегти й розбудувати цей простір. Протягом п’яти сезонів група змінювала назву, склад учасників, процеси й теми, що в ній розгорталися. Проте у мене залишається відчуття її тяглості і збереження самототожності, що є суттєвими ознаками зрілої ідентичності. Чи є ідентичність у груп? Певно, що так. Вона не залишається сталою назавжди, і, зберігаючи початкові риси, продовжує формуватися на кожному наступному етапі свого розвитку (сезоні буття), спираючись на сенси, важливі для її учасників та зусилля, що вони докладають для її існування.
Група мала різні назви. Починалася вона як “Личность как расширяющаяся Вселенная”.  Потім кілька років йшла під гаслом – “Fata volentem ducunt, nolentem trahunt”. У сезоні 2026-2027 група зватиметься “Vouloir, c'est pouvoir”. 
Тож запрошую долучитися до творення спільного простору. 
Кілька слів для прояснення фонових процесів, що сприяли оформелнню у цьому сезоні саме такої назви.
“Vouloir, c'est pouvoir” перекладається просто: “Хотіти – значить могти”. А втілюється в життя часом дуже складно. 
Ви могли помічати, що коли людину запитати: “А чого ти хочеш?”, у неї може виникнути сильне роздратування і в той же час – сильна розгубленість. Ось невеличкий огляд соціальних настанов з приводу визначення себе через власні бажання, тобто через “Я хочу…”:
“Я хочу…” –“Мало чого ти хочеш”“Я хочу…” – “Хочеш – перехочеш”“Я хочу…” – “Багато хочеш, мало отримаєш”“Я НЕ хочу…” – “Хочеш-не-хочеш, а треба”
Ще можна згадати буддистську мудрість: “Не маєш бажань – не матимеш страждань”.
З огляду на такий пласт послань стає яснішим і роздратування, і розгубленість, що її може викликати таке питання.
І хай би людина не хотіла відповідати тому, хто її про це питає. Проблема, а то й біда, полягає у тому, що часом я й сам собі не можу дати не те що ясної, а хоч приблизної відповіді на це запитання. 
Тут виникає цілий ряд колізій…
Перша розповсюджена – така: якщо я не впевнений у своїх бажаннях, я можу “потрапити в полон” до людини, яка знає, чого вона хоче і готова використовувати весь надлишок моєї життєвої енергії у власних інтересах. Таке можна помітити й у політиці, і у корпоративних, і, на жаль, у особистих стосунках.
Можна згадати й далеке дитинство. 
Інші, що нами опікувались, могли бути так занурені у власні проблеми, що їм мало справ було до того, чого хоче оте мілке, що плутається під ногами й дратує своїми “А чому це ось так?” і “А дай-но мені ось це”. За такі прояви могло добряче діставатись на горіхи й випрацюваний механізм уникати отих “прильотів” – це зникнути зі своїми бажаннями з поля зору дорослих, без яких я не виживу. 
Отже, навчившись поводитися чемно і не лізти ні до кого зі своїми “Я хочу…”, я міг втратити доступ до головної рушійної сили власного життя. 
Більше того – небезпека підстерігає ще й з іншого боку. Якщо мама була занадто уважною до потреб дитини і встигала розпізнавати мої бажання ще до того, як я сам навчився їх розпізнавати, з сімейної системи у доросле життя мене випустили з дипломом, в якому базовою кваліфікацією є пошук людей, які краще за мене розуміють, чого я хочу. 
Ну й ще одна перешкода. Якщо я все ж вмію або навчуся розпізнавати, чого ж саме від свого життя, у своєму житті хочу саме я й привласню собі право хотіти, я можу геть не мати досвіду втілення своїх розпізнаних бажань у життя. Тут на сцені з’являється ще один пакет послань з минулого…
Страх: “Нікому не кажи, що ти надумав, бо не збудеться”.Сором: “Як можна взагалі таке хотіти?”Провина: “А не забагато тобі буде? Про інших ти подумав?”
Можна ще поміркувати про причини й історію заблокованості цієї базової спроможності розпізнавати власні “хочу” й реалізовувати їх…
Давайте так і зробимо. Однак з наміром: дослідивши цю історію, запрошую пошукати можливість розблокувати те, заради чого взагалі варто жити – власні хотіння, бажання, наміри, мрії й вміння їх втілювати у життя. 
Вирішувати, що і як втілювати, будете самі, а досліджувати й пробувати ще незвідані прийоми, тактики та стратегії – запрошую скористатися простором групової терапії у малій терапевтичній групі 
“Vouloir, c'est pouvoir”.

Fata volentem ducunt, nolentem trahunt

Illustration

Сезони 2022 - 2023, 2023 - 2024, 2024 - 2025
“Fata volentem ducunt, nolentem trahunt”. Перекладається цей латинський вислів приблизно так: “Доля веде того, хто бажає йти. Хто йти не бажає, того доля волочить”.
Як довго можна “розставляти по кутках” або “розсаджувати по стільцях” маму й тата, фокусуючи увагу переважно або виключно на дитячих образах і трагедіях? Чи допомагає терапія впоратись з тягарем минулого? Так, терапія для цього підходить. А для чого ще? Чи можна за деякий час вже перебратися до питань екзистенційної радості буття, або, формулюючи трохи по-науковому: “Чи є життя поза межами Едіпової ситуації?”
Сам Фройд вважав, що до цього етапу розвитку кожен з нас формує звичні способи жити у цьому світі і решту життя ми просто “відпрацьовуємо” набуте. В подальшому психотерапевти різних напрямків поставили під сумнів фатальність подій дитинства і висунули багато інших мотиваційних концепцій. Серед них, зокрема, є й концепція “образу бажаного майбутнього” і, з точки зору екзистенційних та клієнт-центрованих терапевтів, це уявлення, мрія, плани щодо бажаного майбутнього впливає на мої дії й вибори суттєво більш значущим чином. Звичайно, якщо я зробив зусилля і наважився пошукати відповідь на запитання – “А хто , власне, є Я і чого цей Я хоче?” І далі: а можна такого хотіти? А як його отримати? А кого взяти в компанію по втіленню важливих для мене життєвих задумів? А як позбутися тих, хто заважає мені? Чи як з ними домовитися, аби не заважали?
Запрошую на простори гештальт-підходу, конкретніше – групової психотерапії, що відкриває надзвичайно цікаві можливості вирішення і позначених вище, і ще не сформульованих достатньо чітко питань і завдань, що варто поставити перед собою і вирішити їх. Нагадую: 
“Важливо не так те, що зробили з нами, як те, що ми зробили з тим, що зробили з нами”.



Личность как расширяющаяся Вселенная

Illustration

Сезон 2021 - 2022
Кто-то из великих прошлого говорил о знании, сравнивая его с увеличивающимся в размерах шаром. Чем больше становится шар, то есть наше знание, тем больше у него точек соприкосновения с неизведанным…
Переходя от этой метафоры к представлению о том, как реализует своё бытиё в мире каждый из нас… Или к пониманию того, как мы развиваемся и растём – в детстве, юности, взрослости… Или к размышлениям о том, как мы реализуем себя — в близких и далёких отношениях, в профессиях, которые мы выбрали или которые нам предложили…
…Я снова и снова возвращаюсь к одновременно простым и сложным идеям того, как мы вообще вступаем во взаимодействие с другими людьми, что нам в них удаётся, а где мы вынуждены с огорчением отступать.
Пожалуй, это и будет основным фокусом работы группы, которую я понимаю как микромодель окружающей нас социальной среды, а каждого из участников вижу как проводника тех или иных процессов, которые ему наиболее интересны и привлекают, либо наоборот – слишком сложны и поэтому пугают и отталкивают.
Мой опыт групповой психотерапии — и в качестве участника, и в качестве ведущего групп не перестаёт удивлять и радовать меня непредсказуемостью и изобилием возможностей, которые могут быть реализованы в групповых контактах и в дальнейшем помочь каждому из нас намного лучше ориентироваться и действовать в полевых условиях нашей реальной жизни.
С клиентами, которые были и есть у меня в терапии, происходят разные вещи. Они меньше страдают и больше радуются. Лучше ориентируются в окружающем мире. Позволяют себе больше, чем позволяли раньше. У них повышается способность к риску. Они начинают замечать в себе и других то, чего не замечали раньше. Страх разочарований в меньшей степени влияет на их способность совершать желаемые ими действия, которые со временем из осознанных действий превращаются в осмысленные поступки. У многих проходит экзистенциальный ужас. 
То есть, они начинают без паники и отвращения принимать, что:
– все люди – разные;– папа и мама, конечно, во многом виноваты, но ещё не поздно лично мне кое-что исправить;– если я упал/а, я могу не только лежать, но и подняться, чтобы идти дальше.
То есть с клиентами, которые рискуют вступить со мной в терапевтические отношения, происходят в первую очередь – ИЗМЕНЕНИЯ. Обычно изменения происходят медленно. Хотя могут и быстро. На мой взгляд, важно, что они происходят ПОСТЕПЕННО, в темпе, приемлемом для каждого отдельного клиента.