Принципи, що на них спирається гештальт-терапевт у своїй роботі, перераховані спочатку у алфавітному порядку, потім подано помірно розгорнуте наповнення їх змістом – що саме вони означають у контексті GA . Після цього зроблена спроба визначити перспективу їх практичного використання, а саме можливості їх психотерапевтичного застосунку.
Автор також робить спробу створити картину взаємодії принципів – як саме вони пов'язані один з одним і які можливості це надає психотерапевту, що робить вибір працювати, усвідомлюючи їх та спираючись на практичні можливості, що з них витікають. Тому наповнення змістом принципів починається з принципу констелятивності, а далі інформація про них подана у алфавітному порядку:

– агентності – актуальності – відображуваності / відтворюваності – гомеостазу / гомеорезу / балансу – динамічності / процесуальності – діалогічності – достатності – експериментальності – екзистенційності – епігенетичності – констелятивності – невизначеності – не/завершеності – поля або польової ситуації – полярностей (діалектичності) – реальності – реципрокності – синергії – системності – усвідомленості – феноменологічності – цілісності


Принцип констелятивності. Може бути сформульований так: жоден з принципів не є важливішим за інші, я враховую і спираюсь на всі, що є у моїй “бібліотеці” і в такий спосіб отримую максимально можливу картину реальності або рівень взаємодії за даних конкретних обставин. Яку ж картину я хочу отримати? Цілісну. Див принцип цілісності. Кожен терапевт у своїй роботі використовує викладені тут принципи у тому об’ємі, який він усвідомлює, спираючи на них загальновідомі терапевтичні інструменти або конструюючи свої власні.
Принцип констелятивності є однією з полярностей принципу ієрархічності, згідно якому я маю визначити, що є важливішим (ціннішим) за інше і планувати свою дії в певному порядку згідно заданої ієрархії правил.

Принцип агентності. Полягає у зайнятті психотерапевтом ясної психотерапевтичної позиції, а клієнтом – клієнтської. Стосується відповідальності терапевта за встановлення й дотримання сетінгу, інформування клієнта про можливості й обмеження психотерапії взагалі й свої власні зокрема, ознайомлення клієнта з мінімально необхідним набором правил, що уможливлюють продуктивність психотерапевтичної взаємодії.
Терапевт обмежує внесення власних фігур у терапевтичний процес терапевтичними гіпотезами, епізодами саморозкриття в контексті тем та історій клієнта, витримує баланс підтримуючих та фруструючих інтервенцій, вибирає стиль присутності та терапевтичні стратегії (зокрема погоджується чи не погоджується на роботу “під переносом” клієнта). Терапевт пропонує сформувати і час від часу перевіряти зміст запитів на терапію й може обговорювати з клієнтом динаміку їх зміни.
Активна позиція клієнта полягає у тому, що він сам надає значення відкриттям, що мають місце у терапевтичному процесі а також приймає відповідальність за “часткову добровільну деконструкцію власних психічних процесів” у контексті психотерапії.
Патернами організації терапевтичних процесів можуть бути як адаптація до того, що відбувається (система більш пасивних способів організації контакту), так і творче пристосування (більш активна система взаємодії), що може бути використано з діагностичною метою.

Принцип актуальності пов’язаний з парадоксальною теорією змін Бейсера: усвідомлення того, що є, “саме собою” призводить до змін. “У моменті теперішнього вже все є”. Це так. Але висновок, який з цього можна зробити – “і, значить, вже нічого не треба (робити, аби щось змінити)” – сумнівний. У моменті теперішнього є, серед іншого, і незадоволеність тим, що є. На думку Пітера Філіпсона, кожен складний або складЕний з простіших фігур гештальт має в собі інтенцію до завершення і “натяки” на те, яким чином він може бути завершеним. Тобто більш адекватне розуміння ідеї “у моменті теперішнього вже все є” полягає у тому, що усвідомлення моменту теперішнього – лише відправна точка для бажаних змін. І усвідомлення того, “що є” не призводить АВТОМАТИЧНО, без додаткових зусиль (лише у рідкісних випадках) до змін, що відбудуться “самі собою”. Радше справа у тому, що чим краще усвідомлено/названо/описано те, що є, тим продуктивніше можна організувати діяльність по отриманню того, що “бажано, щоб було”. Інтерпретації у PA (психоаналізі) і розширення усвідомленості у GA призводить до трансформації польової мапи суб’єкта (за Левіним), що і стає відправним пунктом можливих змін.
У “тут-і-тепер” контакту відображається “там-і-тоді” минулого клієнта. Дослідження цих процесів організовується заради майбутнього покращення якості життя клієнта, як він собі його уявляє (концепція самореалізації Маслоу, “now-for-next” Спаньоло Лобб).

Принцип відображуваності / відтворюваності полягає у тому, що ми приносимо у стосунки моделі, знайомі нам з батьківської сім’ї та сформовані у попередніх стосунках; у “тут-і-тепер” терапії відтворюється “там-і-тоді” реального життя клієнта; незавершені ситуації “хочуть завершитися” – принцип не/завершеності). Пов'язаний з принципом актуальності та принципом не/завершеності.

Принцип гомеостазу / гомеорезу / балансу. У біології існує концепція імуно-генетичного гомеостазу (уявлення про сталість внутрішнього середовища організму). Порушення гомеостазу вважається хворобою і вимагає лікування, метою якого є відновлення попереднього збалансованого стану організму, тобто відновлення гомеостазу. Боб Рєзнік ввів уявлення про так званий гомеорез, що краще пояснює наслідки зміни балансу у психіці. Якщо таке порушення балансу відбулося, ми не можемо повернутися до попереднього стану, “викинувши” за межі психіки те, що у неї потрапило. Звичайно, існує феномен витіснення, але обходження з власною психікою у такий спосіб створює додаткове хронічне напруження низької інтенсивності (стан неврозу за Перлзом) і забирає у організму енергію для продуктивної організації життєдіяльності. Інший можливий шлях – це обробка змін, що відбулися і досягнення нової інтеграції на наступному щаблі розвитку суб’єкта.

Принцип динамічності / процесуальності. Полярним до нього є принцип структурності психіки. Згідно принципу процесуальності, GA розглядає психічні процеси саме як процеси, а не як структури. Існуюче уявлення про “структури” психіки, зокрема про id-функцію, ego-функцію, функцію personality, “зворотну” функцію Self, у самих своїх назвах відображає ідею процесуальності. У порівнянні з психоаналітичним підходом, що діагностує суб’єкта за типами характеру і рівнем організації особистості, що їх у свою чергу визначає за системою захистів, що їх використовує даний пацієнт, GA розглядає усталений характер чимось на кшталт неврозу і більшою чеснотою вважаю “безхарактерність”, розуміючи під цим терміном здатність суб’єкта до творчого пристосування через спонтанні та автентичні прояви, спираючись на які, людина вступає і перебуває у контакті “конгруентно”, зберігаючи при цьому власну самототожність.

Принцип діалогічності. GA іноді називають терапією контактом, або терапією стосунками. Життя вибудуване так, що майже завжди (коли мова йде про взаємодію з іншими людьми) об’єкт нашої потреби знаходиться у їх особистих межах і у їхньому розпорядженні. Аби отримати бажане, ми маємо організувати діалог з Іншим у певний спосіб. Ряд послідовних контактів, що з часом можуть “спресуватися” у стосунки, може бути організований “вертикально” або “горизонтально”, Інший може бути для нас або “ТИ”, або “ВОНО” (суб’єктом чи об’єктом взаємодії). В залежності від наших здатностей і способів організації контактних патернів ми отримуємо той чи інший досвід. Власне, “циклу контакту” недарма отримав ще й назви “цикл задоволення потреби” або “цикл набуття досвіду”. Рівні організації контакту, що відображають рівні зрілості Self, можуть змінюватися з часом, чому сприяє психотерапевтичний процес.

Принцип достатності або принцип quantum satis: “стільки, скільки потрібно”. “Досить” настає тоді, коли ми СУБ’ЄКТИВНО задоволені отриманим результатом або рівнем процесу контактування, що ми в ньому беремо участь (“достатньо гарна мати”, “достатньо гарний контакт”). Психотерапевтичний застосунок цього принципу полягає, до прикладу, в тому, що в роботі з клієнтом ми можемо довгий час повертатися до тієї самої теми, історії, проблемної ситуації, до якою ми вже неодноразово зверталися. І продовжувати діяти так аж до того моменту, коли клієнт стане задоволеним рівнем вирішення зазначеного питання.

Принцип експериментальності. Одна з назв GA, пропонована у процесі оформлення методу, була “феноменологічний біхевіоризм”. Ідея полягала у тому, що в процесі терапії ми зустрічаємося з феноменами, що з’являються у терапевтичному процесі і відображають способи вибудовування контакту і подальших стосунків клієнта у реальному житті. Одним із завдань терапії стає організація експериментальної ситуації. у якій клієнт може отримати той досвід, який йому потрібен для вирішення ситуацій його життя поза терапією, що все ще не можуть бути вирішені. У “тут-і-тепер” сесії відображуються патерни “там-і-тоді” реальних життєвих обставин клієнта. Див принцип актуальності.

Принцип екзистенційності. GA визнає існування екзистенційних данностей і неуникненість зустрічі з ними з усім розмаїттям емоційних реакцій. Ось ці даності: самотність, сенс, свобода, смерть, радість буття (радикальний гуманізм Віктора Франкла), тілесність (Перлз: “ми не живемо у тілі, ми і є тіло”), неможливість уникнути особистого розвитку, “приреченість” на нього.
Психотерапія, заснована на GA, працює і з пошуком та конструюванням змістів, і зі здатністю суб’єкта поратися з інтенсивними переживаннями, зокрема з тривогою невизначеності та жахом небуття.

Принцип епігенетичності має два виміри. Перший означає, що основний досвід, необхідний для існування у світі, ми отримуємо поза-генетичним шляхом, себто на інстинктивні програми накладаються соціальні впливи, що остаточно визначають спосіб нашого буття з іншими людьми. Другий сенс цього принципу полягає у творенні “того, чого ще не було” – і цим теж займається психотерапія – нових ідентичностей, патернів способів організації контакту тощо.

Принцип невизначеності або “плідної порожнечі”, “fertile void” визнає непередбачуваність, неконтрольованість, негарантованість успіху наших дій. В процесі життєдіяльності ми зустрічаємось з тривогою новизни і, в залежності від того, як нам вдається з нею впоратись, ми або досягаємо або не досягаємо успіху в нашій активності. Не завжди у терапії вдається оформити чіткий запит і терапевтові доводиться бути у ролі казкового героя, що отримує від клієнта завдання “піди туди, не знаю куди, принести те, не знаю що”. Тут стають в пригоді такі інструменти, як здатність зануритися у творче перед-розрізнення, і, протримашись у ньому достатній час, зустрітися з тою інтеграцією, що виникає в нутрощах цієї порожнечі як наслідок зустрічі полярних мотивацій суб’єкта (див принцип полярностей).

Принцип не/завершеності. Феномен незавершених дій був описаний Блюмою Вульфівною Зейгранік за підказки Курта Левіна. Суть його полягає в тому, що незавершені дії запам’ятовуються вдвічі краще, ніж завершені. Цей факт пояснює дуже багато з того, що виникає у терапевтичному процесі – і постійні втрапляння у ті самі пастки у стосунках, і незакінчені травматичні та сепараційні історії, і незавершені завдання попередніх етапів розвитку, що ускладнюють повноцінну присутність суб’єкта у актуальних подіях його життя. Парадоксальна ситуація з незавершеними гештальтами полягає в тому, що для їх завершення необхідно сконструювати нові гештальти – способи отримання нового досвіду, що уможливлять завершення колишніх “незакритих” гештальтів.

Принцип поля або польової ситуації. Курт Левін не відкидав пошуку причинності тих подій, що стають фокусом нашої уваги. На його думку, така причинність може бути дуже складною і нам просто не вистачає “обчислювальних потужностей” нашої психіки, аби відшукати і, за можливості, вплинути на першопочаткову причину тих негараздів, що нас не влаштовують у теперішньому. У психотерапевтичному вимірі ця ідея знайшла своє втілення через постановку не лише питання “чому щось відбувається?” а і – “як саме це відбувається?” При порівнянні підходів, заснованих на індивідуалістичній парадигмі з заснованими на польовій (а до них відноситься GA), терапевт звертає увагу в першу чергу на поле або ситуацію контакту і в ній шукає сам і пропонує клієнтові пошук чинників, що впливають на те, ЯК відбуваються ті або інші події у житті клієнта. Даніель Стерн ввів поняття інтерсуб’єктної співвіднесеності та інтерсуб’єктної розділеності, віднісши практикування цих процесів до базових потреб особистості. Ці ідеї розділяє і широко використовує GA.

Принцип полярностей (діалектичності) має довгу історію виникнення – від античних уявлень про добро і зло, християнських про боротьбу добра зі злом і гегелівської концепції діалектики, одним з законів якої є закон єдності та боротьби протилежностей. В контексті гештальт-терапії цей принцип втілений у визнанні наявності та поступовій диференціації протилежно направлених тенденцій (до прикладу, мотиваційних) з пошуком їх можливої інтеграції на новому рівні складності. Перлзом були запропоновані назви для їх позначення – top-dog та under-dog і розроблена технологія роботи з “гарячим стільцем”. У нинішні часи стратегія роботи з полярностями відома і використовується під назвою роботи з внутрішньою феноменологією клієнта (див принцип невизначеності).

Принцип реальності. У дещо ампліфікованій формі трактовка цього принципу полягає в тому, що об’єктивної реальності не існує, а є лише суб’єктивні реальності учасників контакту. Вирішення цієї проблеми у вимірі психотерапії полягає у визнанні цього факту і пошуку способів бути з Іншим за умов, коли наші уявлення про реальність помірно або й радикально відмінні. Інструментом досягнення такої згоди є усвідомлення “того, що є” (принцип феноменологічності) і діалог (принцип діалогічності).

Принцип реципрокності може бути сформульований досить просто: світ, зовнішнє середовище впливає на мене, я впливаю на нього. Коли мова йде про соціальний вимір зовнішнього середовища, тобто про присутність у моєму полі Інших, психотерапія, зокрема групова, покликана допомогти відшукати “силові лінії” напруги, що не завжди очевидні у моїх стосунках з середовищем, і, усвідомлюючи приховані польові процеси, визначатися зі своїми виборами і діями у контекстах і обставинах, у яких мені довелося опинитися.

Принцип синергії полягає зокрема в тому, що опора в роботі на знання викладених тут принципів підвищує ефективність психотерапії. Всі принципи підсилюють один одного, якщо розглядаються системно. Більш конкретний психотерапевтичний застосунок цього принципу пропонує звертати увагу, до прикладу, на взаємний вплив емоційних станів (вони підсилюють один одного); якісний прояв Self задіює всі чотири описані на сьогодні функції; доступ до набутого за різних вікових періодів досвіду й стратегій поведінки допомагає людині впоратися з більшою кількістю викликів, аніж за умови, коли цей доступ обмежений або сприймається не як актуалізація потрібного наразі досвіду а “регрес”, що обмежує можливості якісного відгуку на виклик.

Принцип системності. На відміну від сукупності, у якій певні “речі” просто розташовані поряд, поняття системи передбачає наявність очевидних і не очевидних зв’язків між частинами цілого. У терапії, серед інших процесів, терапевт організовує дослідження наявності і усвідомлення клієнтом таких зв’язків – між минулим і теперішнім, між свідомим та несвідомим, між сімейним спадком (засвоєними клієнтом у батьківській сім’ї патернів організації стосунків) і особливостям теперішніх контактів, між емоційною, мотиваційною та когнітивною сферами тощо.

Принцип усвідомленості детально описаний Перлзом у роботі “Психопатологія усвідомлення”. Він виділяє такі характерні ознаки процесу усвідомлення: зміст, локалізація, інтенсивність, вибірковість і демпферність. Якщо всі вони якісно “працюють”, організуючим принципом взаємодії стає опора на усвідомлені потреби. Якщо вони розлагоджені, організмові доводиться функціонувати на основі прийняття рішень, що не спираються на власну зацікавленість суб’єкта. Налагодження функціонування системи усвідомлення стає одним із важливих терапевтичних завдань.

Принцип феноменологічності. До того, як ставити питання і занурюватися у пошуки рішення того, “як має бути” або “як бажано, щоб було”, організовується дослідження того, “що і як є”. Згідно концепції парадоксальних змін Бейсера, організація процесу терапії саме в такій послідовності забезпечує її максимальну ефективність. Сам принцип феноменологічності пропонує тимчасово “відсунути вбік” експертність психотерапевта і утримуватись певний час від висновків, гіпотез, надання значень, називання симптомів тощо, не визнаючи жоден з феноменів, що являють себе у терапевтичному процесі, важливішим за решту.

Принцип цілісності є, здається, “візитною карткою” GA. Коротке викладення і його самого (пункт 3) і наслідків, що витікають із його застосування варто брати до уваги у такій послідовності:

1 Ми сприймаємо, або “схоплюємо” СПОЧАТКУ цілісності, а вже потім виділяємо деталі, частини, з яких вони складаються.

2 Процес сприйняття АКТИВНИЙ – ми активно вибираємо, що саме виділяти із зовнішнього середовища, спираючись в першу чергу на “напружену”, “ненасичену”, “нереалізовану” потребу.

3 Ціле БІЛЬШЕ або ІНАКШЕ від сукупності частин у тому сенсі, що воно ВІДРІЗНЯЄТЬСЯ від суми частин, з яких воно складене.

4 Ціле визначає сприйняття тих частин, з яких воно складається (зміст виникає як співвідношення фігури та фону, на якому вона розпізнається).

5 Зміна одного елемента системи призводить до зміни всієї системи. Психотерапевтичний застосунок: “байдуже”, звідки починати роботу, найдоцільніше – йти “за енергією” (цікавості, страху, суму тощо).

6 Закон прегнантності: за кожних даних обставин гештальт набирає форми, максимально хорошої за даних можливих умов.

7 Природній плин процесу контакту такий: фігура, що виникає з фону, поступово набуває максимуму своїх “прегнантних” можливостей, в свою чергу стає фоном для наступної фігури. Цей процес може перериватися і тоді ми говоримо про “спротиви”, переривання контакту або способи його організації.

Згідно принципу незавершеності наведені міркування не є остаточними і доконаними у глибині бачення всіх можливих зв’язків між наведеними принципами, та й самих принципів може бути більше…